Вимушена еміграція під час війни — це вкрай складний період у житті сім’ї. Попри те що діти зазвичай звикають до всього нового досить швидко, через стресові умови, які передували від’їзду, цей процес може затягнутися та ускладнитися. Журналістка Роксана Рублевська запитала у нейропсихологині Євгенії Омельяненко, у який спосіб допомогти дитині якісно адаптуватися за кордоном за короткий проміжок часу.
Про це передає KURAZH з посиланням на elle.ua.
Самостійна психологічна діагностика
Більшість країн пропонують у садках та школах welcome-програми, які допомагають дітям-іноземцям швидко освоїтися, знайти нових друзів та вивчити мову. Однак багато залежить від самої дитини, тому сценарії адаптації бувають і менш оптимістичними. Маркерів того, що ваша дитина швидко призвичаїлася до життя в іншій країні, є декілька: вона добре спить, не втрачає апетит, хоче спілкуватися та досліджувати світ. Проте через стрес, пов’язаний з переїздом та мовним бар’єром, першочергово страждають когнітивні навички дитини. Вона може стати млявою, неуважною, словниковий запас може звузитися, а пам’ять та мовлення суттєво погіршитися. Також ви можете помітити емоційну напругу, якої не було раніше. Наприклад, дитина раптово стає агресивною чи, навпаки, замкненою та тривожною, перестає довіряти та потребує надмірного контакту з вами чи влаштовує істерики, бунтує та ігнорує всі прохання дорослих. Нерідко буває й так, що дитина за лічені тижні немов відкочується у розвитку на декілька місяців чи навіть років. Наприклад, втрачає набуті навички та починає гратися виключно з маленькими дітьми. Може з’явитися нічний енурез, мимовільне посіпування м’язів обличчя, розлади харчової поведінки чи заїкання. Усе це має вас насторожити та підштовхнути до висновку, що дитині необхідна корекція. Краще, якщо проблема вирішуватиметься комплексно з допомогою педіатра, психолога та реабілітолога, аби виключити органічні порушення.
Щоб самостійно продіагностувати емоційний стан дитини, достатньо попросити її помалювати. Головне — не давати жодних завдань, а надати повну свободу вираження. У результаті зверніть увагу, чи є на малюнку червоний колір (напруга) і чи домінує він над іншими. Напруга виникає, коли дитина потрапляє у новий для неї соціум (школа/садок). Тому буде краще, якщо із собою вона зможе брати якусь невеличку річ (браслет, годинник, іграшку), що повʼязана з близькими людьми чи приємними спогадами. Замальовані деталі є показником прихованої агресії. Позбутися її допоможе спорт або довгі прогулянки пішки, а також бесіди, побудовані на абсолютній довірі. Ви маєте знати, через що ваша дитина гнівається, тривожиться чи ображається. Наприклад, зафарбовані очі на малюнку є показником сильного страху. Варто попросити дитину візуалізувати те, чого вона боїться, а потім разом замалювати страх білою фарбою або намалювати те, що, за її логікою, нейтралізуватиме його. Якщо дитина малює сім’ю, зверніть увагу, хто стоїть у центрі та до кого на малюнку вона торкається. Саме та людина і є найважливішою фігурою, яка допоможе їй упоратися зі страхами та важкими емоціями.
Первинна корекційна програма
До того моменту, як ви звернетеся по допомогу до психолога, варто спочатку спробувати розв’язати проблему самостійно. Так, ви багато пережили, але пам’ятайте, що ви є єдиною опорою для своєї дитини, тож час відновлювати рутину. Першочергово слід вибудувати режим сну та раціонального харчування. Це ті дії, які можна обмежити часовими рамками, а отже, мозок відчуватиме безпеку. Пам’ятаємо, що дошкільнята йдуть на нічний сон о 21:00, а школярі о 22:00. У період з 20:00 до 01:00 уві сні виробляються необхідні гормони, які допомагають дитині впоратися зі стресом протягом дня. Обговоріть з дитиною її страхи, можливо, якийсь час варто спати в одній кімнаті або з увімкненим світлом.
Як би втомлено ви себе не почували, варто звести використання дитиною гаджетів до мінімуму, а краще прибрати їх на період адаптації, замінивши спортом та активними іграми на свіжому повітрі. Дошкільнята можуть користуватися гаджетами 20 хвилин на день, школярі — 60 хвилин. Не поспішайте перевантажувати дитину, віддаючи її до секцій або вимагаючи від неї високих оцінок. Після переїзду до нової країни варто вводити активність поступово. Проте, якщо дитина стала очевидцем вибухів чи інших подій війни, тоді варто соціалізувати її якнайшвидше, аби відволікти від спогадів рутинними діями. Будьте поряд та проводьте з дитиною 60-120 хвилин на день ефективного (якісного) часу, не відволікаючись на інших дітей чи хатні справи. Дайте дитині стільки часу на відпочинок та пристосування, скільки вона потребує. Вам може здатися, що це триватиме вічно, але діти вміють бути вдячними, якщо ви не чекаєте від них миттєвих результатів.
Зверніть увагу, чи багато після пережитого стресу дитина стала стрибати. У дітей тривога вивільнюється в іграх зі стрибками, які позитивно впливають на стовбурові структури мозку. Замість заборони стрибати можна визначити «спеціальні місця для стрибання». Наприклад: «Тут можна стрибати на одній нозі, тут на двох, на ліжку ми не стрибаємо, але є фітбол з ріжками чи батут у парку…»
Під час істерик у жодному разі не застосовуйте агресію. Не бийте дитину навіть з виховною метою, не погрожуйте, не лийте на неї воду, не збирайте навколо неї людей, аби присоромити, не давайте стороннім людям впливати на дитину, не порівнюйте її з більш слухняними дітьми, не давайте «безпечних» ліків, не проконсультувавшись із лікарем. Не сперечайтеся з дитиною з приводу її почуттів, не забороняйте їй відчувати те, що вона відчуває. Кожного дня повторюйте: «Я тут, я люблю тебе, разом ми впораємося». Пам’ятайте, що у момент, коли дитина поводиться жахливо, вона найбільше потребує вашої батьківської любові. Якщо ваші сили на нулі, вам допоможуть факти. Префронтальна кора мозку, яка обробляє абстрактні поняття, ставить мету, підбирає варіанти поведінки та пригнічує автоматичні реакції лімбічної системи «бий або біжи», формується до 12 років. Тож не вимагайте від дитини неможливого.
Якщо істерика перебуває у початковій фазі — спробуйте відволікти. Ефективний спосіб — ставити запитання на цікаву тему, щоб дитина думала над відповіддю. Будьте послідовними. «НІ» ніколи не повинно перетворюватися на «ТАК», навіть з іншими членами родини. Під час істерики дитина має чути ваш голос. Спокійно продовжуйте наполягати на своєму. Сказавши «НІ», ви не повинні сердитися чи дратуватися. Причини відмови мають бути пояснені. Зробіть пояснення коротким та зрозумілим. Спілкуючись, ви покажете, як правильно впоратися з незадоволенням. Як тільки дитина перестане плакати, щиро похваліть її. Поведінка — це лише набір умовних рефлексів. Ми звикли звертати увагу лише на погані її прояви, а потрібно навпаки.
Якщо дитині більше 2 років, учіть її описувати свій стан. Для початку малюємо на папері хмари, під якими пишемо: «Я почуваюся погано/добре, коли…» — і заповнюємо хмару ситуаціями, які змушують дитину переживати. Навіть якщо дитина ще не вміє писати, можна заповнити хмари самому зі слів дитини, головне — навчити малюка розпізнавати та промовляти свої почуття та ситуації, які ці почуття викликають.