У багатьох сім’ях зовнішня гармонія часто приховує відсутність справжніх почуттів. Героїня цієї історії — 42-річна жінка, яка вже майже половину свого життя перебуває у шлюбі. Вона разом із чоловіком виховує дитину, проводить відпустки родиною, дотримується традиційних сімейних цінностей і має спільне господарство. У родині панує спокій, немає гучних суперечок чи емоційних вибухів, усе відбувається злагоджено та відповідально — як у «правильних» дорослих людей.
Про це розповідає KURAZH
Вибір стабільності чи пошук себе
Жінка відверто зізнається, що за роки шлюбу не змогла відчути справжньої любові до чоловіка. Вона не розлюбила його з часом, а просто ніколи не відчувала цього «натхнення», яке часто називають коханням. Все вирішили обставини: сімейні традиції, очікування рідних, тиск суспільства й особисте нерозуміння, чого ж їй насправді хочеться.
«Я ніколи його не любила. Не було цього клацання. Не було “він — моя людина”. Не було відчуття, що я з кимось, без кого не зможу».
Її чоловік — надійна, уважна, доброзичлива людина без шкідливих звичок, з власним житлом і стабільною роботою. Він завжди був поруч, проявляв ініціативу й турботу, не зникав і не створював образливих ситуацій. Його пропозиція одружитися була логічною, і жінка погодилася, керуючись не почуттями, а здоровим глуздом і вимогами часу: «А що ще мені треба?». Відтоді життя пішло за сценарієм: весілля, дитина, іпотека, роки рутинного сімейного побуту.
Життя «за правилами» та внутрішня порожнеча
Жінка визнає, що стала «правильною» дружиною за інерцією, як колись була слухняною донькою та старанною ученицею. Усе — за розкладом, безістериць і несподіванок, із взаємною повагою та підтримкою. Однак, попри зовнішню ідилію, вона дедалі частіше відчуває себе відстороненою від власного життя — як глядач, а не учасник.
Відчуття порожнечі посилюється щоночі, коли вона знову розмірковує: чи погодилася б на цей шлюб, якби могла повернутися у часі? Відповідь залишається невідомою. Вона звикла жити «як треба», підлаштовуватися, бути зручною для інших, але за цією маскою правильності поступово губить себе.
У родині немає скандалів чи зради, чоловік завжди поруч, підтримує і не ображає. Але ця сталість стала для жінки тягарем. Вона визнає, що нещасливою себе не вважає, адже має все, про що мріють багато людей. Проте немає головного — відчуття, що живе власним життям, а не за роллю, написаною іншими.
З роками порожнеча лише зростає, і навіть найближчі, ідеальні родинні моменти не здатні її наповнити. Їй не вистачає внутрішнього вогню, пристрасті, справжнього єднання, заради якого хотілося б бути з цією людиною. «Любов — не зіграєш. Вона або є, або немає», — каже героїня.
Часом вона замислюється, чи не важливіша чесність за почуття обов’язку. Можливо, іноді краще знайти в собі сили на зміни, ніж роками жити у стані внутрішньої порожнечі, вдаючи, що «все добре». Але поки що вона не готова зробити рішучий крок, залишаючись у звичному світі, де все розписано по ролях, хоча головної — себе самої — у цьому сценарії так і не з’явилося.