Масове цвітіння саргасових водоростей Sargassum перетворилося на щорічну проблему для регіонів уздовж берегів Карибського моря, Мексиканської затоки та Західної Африки. Густі бурі маси водоростей, які вкривають пляжі декількометровим шаром, розкладаються під сонцем і виділяють різкий запах сірководню. Якщо раніше це явище мало сезонний характер, то сьогодні воно стало хронічною кризою для прибережних громад.
Про це розповідає KURAZH
Саргасум: від сезонного сплеску до нової екосистеми
Великомасштабна поява саргасуму в Атлантичному океані спостерігається вже понад десять років. Ці водорості руйнують коралові рифи, шкодять рибним запасам, відлякують туристів і змушують витрачати значні кошти на прибирання. Для багатьох прибережних населених пунктів це стало постійним економічним викликом без чіткої перспективи вирішення.
Нещодавнє міжнародне дослідження під керівництвом Анналізи Бракко з Євро-середземноморського центру зі зміни клімату (CMCC) підтвердило, що Великий атлантичний пояс саргасуму став невід’ємною частиною океанічної системи. Однак з’явилася й позитивна новина: тепер можливе прогнозування появи цієї маси водоростей.
Як змінилися підходи до боротьби з водоростями
Масове розповсюдження саргасуму розпочалося у 2011 році, коли сильні вітри підняли поживні речовини з глибин, створивши сприятливі умови для бурхливого росту водоростей. З того часу явище лише посилилося: нині пояс саргасуму простягається на понад 8 000 кілометрів, а його біомаса в окремі роки досягає десятків мільйонів тонн.
Спочатку науковці пояснювали цю тенденцію лише природними факторами: вітрами, течіями та підняттям поживних речовин. Проте нові дані свідчать, що саргасум сформував унікальну екосистему. Плавучі килими водоростей стали домівкою для мікроорганізмів і морських тварин, які переробляють поживні речовини безпосередньо всередині цієї маси. Розкладені водорості повертають елементи назад у воду і підтримують новий цикл росту. Система стала самопідтримуваною.
«Це вражаючий приклад того, як океан може дуже швидко перебудовуватися», — пояснює Бракко. За її словами, те, що почалося як разова реакція на зміну вітрів, перетворилося на самопідтримувану біологічну систему.
Вчені створили модель, яка поєднує супутникові дані та океанографічні спостереження за 2011–2022 роки. Прогнози на 2023–2024 роки підтвердили її ефективність і дали змогу практично використовувати ці дані. Це принципово змінило підхід до проблеми: якщо раніше реагували вже після прибуття водоростей, то тепер можна заздалегідь планувати дії, готувати ресурси та навіть перехоплювати саргасум у відкритому морі, перш ніж він досягне берегів.
Додатково саргасум виконує роль природного поглинача вуглекислого газу, виступаючи своєрідним «вуглецевим насосом». Проте під час гниття на суходолі значна частина накопиченого вуглецю знову потрапляє в атмосферу, що зменшує позитивний ефект. Тому зараз розглядають можливість збору саргасуму у відкритому морі для занурення на глибину або переробки на біопаливо та інші матеріали. Такі сценарії стають реальністю завдяки можливості прогнозувати кількість і місця появи цих водоростей.
Найбільшим викликом залишається соціальна складова. Прибережні громади роками жили в режимі надзвичайної ситуації, витрачаючи значні кошти на безперервне прибирання. Сьогодні фахівці визнають: це вже не тимчасова аномалія, а новий стан Атлантики. Проте завдяки новим науковим підходам людство вперше отримало інструменти для планування і комплексного управління цією проблемою.
Результати дослідження, опублікованого в журналі Nature Communications, не тільки пояснюють механізм функціонування цієї системи, а й дають змогу перейти від безкінечної боротьби до стратегічного управління явищем.
